Наші часи




Восьмирічну школу ліквідували в перші роки незалежності. Кілька років тому спочила в бозі й початкова школа. Тож своїх дітей буківчанам доводиться давати на науку в... інтернат.

У понеділок о 4–й ранку темним селом ідуть матері з дітками, аби за сім кілометрів сісти на розпутті на автобус із Смерекової. Звідти вони добираються до Великоберезнянської школи–інтернату, де залишають дітей на п’ять днів. А в п’ятницю знову повторюють цей довгий маршрут, аби забрати школярів додому. Таким чином батьки більшість часу своїх дітей не бачать. І то тільки тому, що тим нема де вчитися.

Хіба це не знущання? А як же широкорозрекламована програма «Шкільний автобус», яка гарантовано забезпечує довезення дітей до школи? Чи Буківцево — це вже не Україна?

Та що шкільний автобус, коли й звичайного тут не бачили казна–відколи! Де ще на Закарпатті є населений пункт із сільрадою, до якого треба йти сім кілометрів пішки, бо жоден громадський транспорт туди взагалі не ходить? Та й до спасенної розвилки зі Смерековою їздить з Ужгорода аж... один автобус на день. І ця безнадія усього за годину їзди від обласного центру!

Ба що — школа! Тут навіть магазин були закрили. І село жило виїзною торгівлею, як у середньовіччі. Слава Богу, склеп із табличкою «Повсякденна торгівля» два місяці потому відчинили, і тут ви можете купити нехитрого краму зо два десятки найменувань. Хоча головний товар — хліб — возять аж двічі... на тиждень — по середах і неділях.

Є ще, правда, клуб, у якому голосують на виборах, та бібліотека, яка здебільшого замкнена. Але вони в такому непоказному вигляді, що краще до них не наближатися.

Як це дивно, але невеликий майдан перед магазином завжди заповнений автівками. Буківцево має славу грибної столиці Закарпаття. Тож ужгородських грибників тут частіше зустрінеш, як місцевих жителів. Власне, дари лісу — єдине, що ще дає вижити тутешнім людям. Буківчани ходять по гриби, як на роботу — майже щодня, заробляючи від 50 гривень і вище. Влітку ще випадають заробітки на яфинах та ожині.

А такої, як цьогорічна, осені ще рятують яблуні. За один вересень із Буківцева фури вивезли... 80 тонн яблук, які тут приймають по 40 копійок за кілограм. Агов, ужгородські та львівські базари! Вам такі ціни й не снилися.

Яблук цьогоріч уродило стільки, що пенсіонери носять і носять їх щодня заготівельникам мішками. Тож свіжу копійку, якщо не лінивий, і в такій глухомані можна заробити. Але от що далі з нею робити? Хіба в єдиному магазині проміняти на пляшку паленчини... А можна дешевше й сердитіше — пити розведений спирт, призначений для очищення деталей.

Колись отара овець у Буківцевому нараховувала до трьох тисяч голів. Тепер у селі нема жодної вівці. Навіть свиней, без яких немислиме закарпатське обійстя, тримають хіба в кожній третій хаті. Та що тих два десятки свиней, коли на всеньке село аж три коня! Про таку штуку як трактор навіть запитувати неввічливо. І як люди орють? — поцікавитеся ви.

І ось тут ховається найбільша екзотика карпатського тупика. Тягловою силою у Буківцевому є... корівчина. Я коли побачив запряжених в ярмо корівок, які насилу тягнули віз, завантажений яблуками, від подиву остовпів. Ніде про таке я навіть не чув. Аби у ХХІ столітті в Україні орали, боронили, возили коровами — та це вже європейська сенсація.

«А чого!» — знизують плечима тутешняки. — Корівки вже звикли. У нас так із діда–прадіда заведено».

— Ага, з часів імператора Франца–Йовжки, — чухав я потилицю. — Ні, Буківцево мусить увійти в усі європейські туристичні атласи як місце проживання «корів–багатоверстатниць»: і молоко дають, і коней заміняють.

— От тільки орати не вельми зручно, — шкрябає давно не голену щетину дядько Штефан, — Бо можуть рогом зачепити.



Создан 10 июн 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником